Виховна година "Афганістан - мій біль, моя пекуча пам"ять"
Найстрашніше і найбезглуздіше у світі – це війна. Не злічити страшного невимовного горя у тих сім`ях, до яких прилетіла чорна звістка про загибель сина, брата, коханого, чоловіка. Жахлива трагедія, гинуло покоління, народжене у 60-х. Ніколи не повернути тих, хто навіки залишився на війні, для кого вона ніколи не закінчиться.Не одним сивим пасмом закосичена ця дата — 15 лютого, день, коли нарешті в далекому 1989 р. закінчилась для народів колишнього СРСР десятирічна кривавиця трагічної війни в Афганістані. Посивіли до строку юні наречені і молоді дружини, чекання вибілило скроні батьків і коси матерів. І, здається, навіки крейяний пил і пісок осіли в молодих чубах воїнів — інтернаціоналістів. Очі туманить ядуча сльоза, Руки скувала утома, Палить їй душу афганська гроза — Син не вернувся додому. В неї він був ясночолий, як світ, Сонячно так усміхався, Ще й двадцяти не було йому літ, Юним навік і зостався. Ясеночки! Синочки! Сини! Колосочки вкраїнського поля, Скільки ж вас не вернулись з війни ? Скільки гибіє ще у неволі? ...Роки летітимуть, мов журавлі, Та не полегшає втрата, Доки ходитиме по землі Мати солдата. Цими словами ми , учні 9-А класу, розпочали класну годину пам'яті, присвячену 30-річниці виводу військ з Афганістану під назвою "Афганістан - мій біль, моя пекуча пам'ять" Сьогодні ми вшанували пам'ять тих, хто поліг в афганських ущелинах, та кланяємося тим, хто прийшов з війни живим, хоча з пораненою душею.
